Встановлення факту смерті військовослужбовця як іспит для нервової системи родичів загиблих героїв. Як близьким домогтися визнання від Держави причинно-наслідкового зв’язку між смертю воїна та захисту ним Батьківщини.

Не дарма на юридичних факультетах викладали психологію, оцінити цей бонус у повній мірі вдалося лише після напливу особливої категорії клієнтів, а саме близьких та родичів загиблих українських героїв. Після таких «консультацій» психолог може знадобитися й самому адвокату, адже спілкування із родинами полеглих — це особливий процес. В їхніх очах вже згас вогонь надії, вони абсолютно спустошені, їх вже нічого не дивує та не дратує, їм все одно на ваші норми, правила та закони. Вони хочуть лише, аби усі процедури якнайшвидше завершились і вони змогли отримати свідоцтво про смерть своєї близької людини та відповідне визнання, що їх рідний загинув за Україну, але ні, для цього їм треба подолати окремий юридичний фронт, сил на який у них вже немає. То у чому річ? Давайте розбиратися.

В силу особливостей сучасної війни досить часто у родичів та близьких є проблема із отриманням тіла загиблого. І тут, з юридичної точки зору, починається цілковитий хаос, адже правова система проєктувалася з огляду на мирне життя і ситуація, коли людина загинула, а її тіла немає ще й досі з точки зору законодавства є позаштатною.

Загалом є два способи отримати свідоцтво про смерть без наявності тіла загиблого й обидва способи є окремими судовими процедурами:

1. Оголосити особу померлою;
2. Визнати факт смерті особи під час захисту Батьківщини.

Обидва способи є дієвими з точки зору отримання свідоцтва про смерть, але є одне але. Лише один із способів передбачає можливість встановлення причинно-наслідкового зв’язку між смертю військовослужбовця та захисту ним Батьківщини. А це, у свою чергу, може впливати на отримання відповідної фінансової виплати.

Так а в чому різниця, якщо свідоцтво видається в обох випадках? Різниця є в правовій природі цих двох способів.

Оголошення особи померлою — це юридична фікція, яка застосовується, коли відсутня інформація про долю людини протягом певного періоду часу. Це механізм презумпції смерті, а не її встановлення. Натомість встановлення факту смерті — це юридична фіксація реальної події, яка вже відбулася, але не може бути зареєстрована в органах ДРАЦС через об'єктивні причини.

Зовсім нещодавно вдалося позитивно завершити справу на користь клієнта, де рішенням суду першої інстанції було відмовлено у задоволенні заяви про встановлення факту смерті. У цій справі суд вирішив бути розумнішим за заявника та обґрунтував свою відмову тим, що:

«З огляду на викладене, виходячи зі змісту статей 43, 46 ЦК України, статей 305, 306 ЦПК України, суд доходить висновку про те, що за наявності припущень про факт смерті фізичної особи, у тому числі у зв`язку з воєнними діями, без достовірних доказів, які свідчать про цей факт, правильним буде звернення до суду із заявою про оголошення судом особи померлою (частина друга статті 46 ЦК України), а не із заявою про встановлення факту смерті цієї фізичної особи (пункт 9 частини першої статті 315 ЦПК України).».

В апеляційній інстанції це рішення було скасовано, а заяву задоволено повністю. І таких ситуацій дуже багато. Справа в тому, що судді не бажають брати на себе відповідальність, адже встановлення факту смерті на відміну від оголошення особи померлою має безповоротні юридичні наслідки. Якщо лише презюмувати смерть особи, то у випадках, якщо така особа колись з’явиться живою, рішення про оголошення можна буде скасувати і повернути таку особу до нормального життя, що неможливо (або над складно) буде зробити, якщо встановити факт її смерті остаточно та безповоротно. Та й сама по собі ситуація, коли людина, факт смерті якої було встановлено, виявиться живою, що для її родини буде великим святом, для судді може обернутися певними проблемами, оскільки означатиме, що такий суддя виконав свою роботу неякісно.

На превеликий жаль багато суддів ще живуть в парадигмі мирного часу і здійснюють правосуддя без врахування контексту майже 11-річної війни і не готові брати на себе додаткову відповідальність, що і породжує подібні випадки фактичного ухилення від здійснення своїх обов’язків, адже набагато легше відмовити, пославшись на неправильний спосіб звернення до суду, ніж розглядати заяву по суті.

Додатково варто зауважити, що оголошення особи померлою, яку так «рекомендують» суди, по більшій мірі процедура цивільна, а не військова. Вона не враховує велику кількість аспектів, які є важливими під час розгляду настільки чутливих справ. Тому, якщо ви потрапили у подібну ситуацію, ось вам декілька аргументів на користь того, чому обраний вами шлях звернення за встановленням факту не є тотожним процедурі оголошення особи померлою.

Неврахування гуманітарного аспекту справи

Коли суди відмовляють заявникам у праві на встановлення факту смерті і «радять» звернутися із заявою про оголошення, то такі «поради» можна кваліфікувати як формальний підхід до розгляду заяв, без врахування обставин воєнного часу, коли процедура збору доказів, особливо про смерть військовослужбовців, ускладнена, а щодо деяких аспектів навіть неможлива. Формальний підхід до справи, який, фактично, зводиться до принципу: «немає тіла, а отже немає діла» у даній ситуації неприпустимий, адже велика кількість тіл українських героїв в силу об’єктивних обставин залишається на території, яка тимчасово окупована ворогом і здійснити їхню евакуацію просто неможливо. Є і такі ситуації, коли від тіла воїна майже нічого не лишилось в силу великої кількості часу, характеру ушкоджень, наявності в регіоні диких тварин тощо.

Прив’язуватись у даній категорії справ виключно до наявності доступу до мертвого тіла та відповідних медичних документів, що констатують смерть — це фактично позбавити родини українських героїв можливості встановити факт смерті полеглого в контексті українсько-російської війни. Особливий період вимагає особливих рішень і більш розширеного тлумачення доказової бази у даних справах із більшим застосуванням підходів щодо оцінки доказової бази за сукупністю зібраних доказів.

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) визнає, що принцип формального правосуддя не може превалювати над ефективним захистом прав, особливо в умовах війни (див. практику: Cyprus v. Turkey, Kurt v. Turkey). Ба більше, у даних справах зазначалось, що додатковим фактором, який бере до уваги суд, є те, що в останній раз в багатьох випадках жертв бачили в ситуаціях, які загрожували життю. В іншій справі ЄСПЛ (наприклад, Sabanchiyeva v. russia) наголошується на гуманітарному підході: коли національні суди трактують закон із надмірною формальністю, то ЄСПЛ це розцінює як порушення ефективного доступу до правосуддя.

Справи пов’язані із полеглими на полі бою захисниками України, в яких приймають участь їхні рідні та близькі — мають особливий контекст та вимагають виваженого підходу, оскільки такі учасники справи перебувають у шаленому психоемоційному стресі й потребують від держави в особі судової гілки влади відкритості, терпимості та сприяння.

Відвертий формалізм з боку суду породжує у таких осіб ментальні сумніви щодо доцільності їхньої втрати та спричиняє виникнення «риторичних» запитань на кшталт «чи за це загинув мій син/батько/брат/чоловік?».

Подібні наслідки наносять колосальну шкоду інтересам держави та підтримці сил оборони, адже прояви зверхнього формалізму від державних інституцій демотивують таких людей щодо подальшої підтримки цих інституцій та держави в цілому, що відображається й на результатах сил оборони України.

Неврахування обставин війни

Не зайвим буде згадати позицію Верховного Суду по справі №756/5840/23, викладену у Постанові від 24.04.2024 року, в абз.52, 53 якої зазначено, що:

«Вирішуючи в окремому провадженні справи про встановлення факту смерті особи, зокрема після 24 лютого 2022 року на тимчасово окупованій території України, під час ведення бойових дій, суди не можуть ігнорувати обставини, в яких опинилися заявники після повномасштабного військового вторгнення держави-агресора на територію України та об`єктивні складнощі, які можуть виникнути у них при наданні доказів на підтвердження відповідного факту.

Обов`язок держави розслідувати факти смерті особи, яка підпадає під її юрисдикцію, виняткове юридичне значення факту смерті особи; специфіка розгляду справ в порядку окремого провадження, зокрема особливої ролі суду при з`ясуванні обставин справи; об`єктивні складнощі, які можуть виникнути у заявників при наданні доказів для встановлення факту смерті особи після 24 лютого 2022 року на тимчасово окупованій території України, при веденні активних бойових дій, у своїй сукупності дають підстави для висновку, що суди мають зважати на вказані обставини».

Як би це банально не виглядало, але судам реально потрібно пояснювати, що заявники не можуть просто так взяти і поїхати у зону бойових дій, аби зібрати там усі беззаперечні докази смерті, а бажано ще й доставити тіло загиблого. Суди повинні ставитись із певним розумінням обставин в яких перебувають заявники та враховувати усі об’єктивні труднощі та складнощі, які виникли внаслідок вторгнення держави-агресора.

Військове значення та пам’ять про загиблого захисника

З досвіду можу сказати, що ідея використовувати спосіб оголошення особи померлою сприймається рідними негативно, як таке собі вимушене припущення, що, на їх думку, принижує людську гідність загиблого воїна. Як правило, мати чи дружина загиблого не бажає вказувати, що її син чи чоловік «десь зник і невідомо що з ним». Особливо, коли є реальне підтвердження його загибелі на фронті під час виконання бойових завдань. Суди повинні розуміти, що для рідних це не лише судове рішення, а й певний акт визнання жертви полеглого заради держави та його вклад в перемогу.

В цьому контексті не зайвим буде нагади про існування Постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.02.2024 у справі № 506/358/22. У цій Постанові підтверджується позиція, згідно якої стверджується, що ЦПК містить чотири окремі процедури (п.8,9 ст.315, ст.317 ЦПК) залежно від обставин загибелі особи, а встановлення факту смерті — самостійний інструмент, не тотожний оголошенню померлим. У свою чергу застосовувати потрібну той спосіб, який відповідає обставинам справи, а не пропонувати заявнику обрати інший, коли це нерелевантно.

Також з цього приводу слід навести позицію Верховного Суду (Постанова по справі №334/7625/23 від 24.04.2024 року), який визнав помилковим висновок апеляційного суду, що заявникові слід звертатися до суду з заявою про оголошення його матері померлою, в порядку ч.2 ст.46 ЦК, як на підставу для відмови в задоволенні заяви про встановлення факту смерті матері. Верховний Суд наголосив на необхідності відмежування оголошення особи померлою і встановлення факту смерті, перш за все з огляду на сутнісну відмінність підстав. Складність відмежування цих конструкцій зумовлена досить близьким текстуальним викладом змісту відповідних правових норм, зокрема ч.1 та ч.2 ст.46 ЦК та п.9 ч.1 ст.315 Цивільного процесуального кодексу України.

У подібних справах судам варто зважувати на те, що заявники не припускають, що їх рідні чи близькі можуть бути мертвими, чи що вони десь зникли тощо, заявник стверджують з посиланням на очевидні та неспростовні докази, що їх рідні загинули під час виконання бойових завдань й суд повинен оцінювати сутнісну відмінність цих обставин.

Неврахування аспекту причинно-наслідкового зв’язку

Варто наголосити на тому, що розглядаючи заяву про встановлення факту смерті, суди мають звернути свою увагу на суть та мету цієї заяви — встановлення причинно-наслідкового зв’язку між смертю військовослужбовця та військовою агресією російської федерації проти України.

В цьому аспекті варто звернути увагу на доводи судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, яка досить детально висловлювала подібні твердження стосовно причинно-наслідкового зв'язку як важливого аспекту у рішення про встановлення факту військовослужбовців під час захисту Батьківщини у російсько-Українській війні. Аналогічно такої ж думки щодо встановлення причинно-наслідкового зв’язку притримується й Запорізький апеляційний суд у Постанові по справі №334/9435/24 –

«При цьому колегія суддів не може погодитися з доводами відзиву на апеляційну скаргу представника Військової частини про те, що у даному випадку належним способом захисту права заявниці є не встановлення факту смерті, а оголошення особи померлим в порядку, визначеному ст.46 ЦК України із дотриманням строків, передбачених ч.2 вказаної норми права, - після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій.

Адже в постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.12.2022 року в справі №490/6057/19-ц вказано, що встановлення факту, що має юридичне значення, щодо загибелі військовослужбовця під час захисту Батьківщини внаслідок збройної агресії російської федерації проти України можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю військовослужбовця та військовою агресією російської федерації. Від встановлення факту загибелі військовослужбовця при виконанні військової служби внаслідок збройної агресії російської федерації проти України залежить виникнення та реалізація особистих та майнових прав заявника як члена сім`ї загиблого військовослужбовця. Тобто, відповідний юридичний факт має індивідуальний характер, оскільки породжує правові наслідки лише для заявника, а саме: отримання загиблим статусу жертви міжнародного збройного конфлікту з подальшим отриманням членами сім`ї загиблого допомоги від гуманітарних організацій та можливості звернення членів сім`ї загиблого до міжнародних судів із відповідними вимогами».

Що робити, якщо вимагають попередню відмову від органів ДРАЦС?

У такому разі варто нагадати, що суд касаційної інстанції неодноразово зазначав, що у справах про встановлення факту смерті на тимчасово окупованій території України попереднє звернення до органу реєстрації актів цивільного стану та отримання відмови не є обов`язковим.

Пошліться на висновки Верховного Суду, які викладені у постановах від 16.10.2023, справа №607/5528/23 та №753/8033/22 від 29.03.2023.

Що робити, якщо прямих доказів смерті немає?

У такому разі варто займати позицію щодо оцінки доказів за їх сукупністю, а не окремо, адже дана категорія справ вимагає саме такого підходу щодо оцінки. Суди неодноразово підтверджували можливість встановлення факту смерті саме за сукупністю доказів. Для прикладу можна навести Постанову Запорізького апеляційного суду від 26.02.2025, справа №334/9435/24 – якою встановлено факт смерті на підставі службового розслідування та свідчень. У Постанові зазначається:

«Проаналізувавши встановлені судом першої інстанції обставини справи, колегія суддів дійшла висновку, що матеріалами справи достатньо і належно доведено факт, що під час виконання обов`язків військової служби, пов`язаної із захистом Батьківщини, загинув син заявниці - військовослужбовець ОСОБА_2 .

Апеляційний суд вважає, що під час розгляду вказаної справи судом першої інстанції не звернуто належної уваги саме на Витяг з висновку службового розслідування щодо з`ясування причин та обставин, що призвели до події з військовослужбовцями приккшр 5 ПРИКЗ під час безпосередньої участі у бойових діях в районі ведення воєнних (бойових) дій на лінії бойового зіткнення з противником від 05.10.2024 № Вн3 Висн. с.р. (гриф).

Адже висновки, які викладені в ньому та відібрані пояснення свідків події, яку заявниця ОСОБА_1 просить встановити, беззаперечно свідчать про те, що військовослужбовець ОСОБА_2 під час виконання бойового завдання, внаслідок отриманих травм помер.

Зафіксовані у висновку службового розслідування пояснення капітана, який був безпосереднім керівником сержанта та брав участь у виконанні завдання разом з ним, свідчать про те, що він бачив на свої очі смерть свого підлеглого. Аналогічні пояснення надали побратими . Тобто, свідчення свідків прямо вказують, що під час виконання бойового завдання під час стрілецького бою особу було вбито ворогом із стрілецької зброї в область голови та ніжних кінцівок.

Таким чином, слід дійти висновку, що надані заявницею докази в їх сукупності підтверджують факт смерті (загибелі) особи під час виконання бойового завдання з відсічі військової агресії російської Федерації в лісосмузі в районі населеного пункту Володимирівка Сумського району Сумської області близько о 12-30 - 12-40 годин 10 вересня 2024 року, оскільки заявницею додано до заяви докази, які достовірно свідчать про смерть її сина у певний час і за певних обставин, які беззаперечно загрожували йому загибелі внаслідок стрілецького бою з противником.

Окрім того, апеляційний суд вважає, що надіславши відповідне сповіщення про смерть , Військова частина також підтвердила вказаний факт, однак вказаний документ не є підставою для видачі відповідного свідоцтва про смерть органами державної реєстрації актів цивільного стану, тому судовий розгляд в цій справі відповідає інтересам заявниці.».

Вимагайте від суду більш широкого ступеню заглиблення в деталі справи та вивчення усіх обставин, які за своєю сукупністю дозволяють відновити реальну картину подій і, як наслідок, дійти висновку про факт смерті воїна на полі бою.

У Постановах від 26.04.2023 у справі №337/3725/22, від 29.03.2023 у справі №753/8033/22 Верховний Суд дійшов висновків, що підставою для встановлення факту смерті є підтверджені доказами обставини, які свідчать про смерть громадянина в певний час і за певних обставин. Доказами, що підтверджують факт смерті особи в умовах воєнного стану або на тимчасово окупованій території України, можуть бути зокрема письмові докази; речові докази, у тому числі звуко- і відеозаписи; висновки експертів; копії лікарського свідоцтва/ довідки про смерть; показання свідків, що можуть підтвердити ті обставини, на які посилається заявник; довідки з військкомату або від командира військової частини (у випадку загибелі військовослужбовців); заяви до правоохоронних органів про зникнення особи, в тому числі при обставинах, що загрожували їй смертю.

Докази можна шукати й там, де, на перший погляд, їх нема. До прикладу, у позиції Верховного Суду, викладеної у Постанові від 29.03.2023 року по справі №753/8033/22 зазначається наступне:

«Також в матеріалах справи наявні фото могили, де похований померлий, скріншоти з переписками заявниці у месенджерах з сусідами та відеозапис.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд на вказане належної уваги не звернув, всупереч приписам частини першої статті 294 ЦПК України не дослідив у повній мірі всі докази, надані заявником, не надав належної оцінки доводам особи , не врахував вік її батька та інші обставини, які мають значення для розгляду справи та сприяння у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів заявника.

Враховуючи наведене, висновки суду апеляційної інстанції не можна вважати обґрунтованими, оскільки вони є передчасними та не є такими, що відповідають завданням цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав.».

Таким чином фактичне ігнорування судом здійснення судового розгляду заяви про встановлення факту смерті за принципом «немає тіла — немає діла» тут не працює.

Якщо Заявник стовідсотково не підтвердив смерть наявністю мертвого тіла, то суд не повинен автоматично «клеймувати» інші докази як недостовірні, неналежні та недопустимі, адже це є абсолютно неправосудним підходом до розгляду подібних справ і такі рішення підлягають скасуванню.

Таким чином наявність навіть опосередкованих доказів в їх сукупності дає можливість стверджувати про факт смерті особи і це позиція Верховного Суду.

Як зазначає Верховний Суд: «вочевидь вказаний перелік доказів не є вичерпним та може бути конкретизований у кожній справі залежно від встановлених у ній обставин». Подібні висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 25 жовтня 2023 року справі №607/1612/23 (провадження № 61-6323св23).

Як ще підкріпити позицію за допомогою судової практики?

Позиція Верховного Суду викладена у постанові від 10.04.2024 року по справі № 274/3135/23 – залишено в силі рішення суду першої інстанції яким встановлено факт смерті військовослужбовця, встановлено, що звернення заявниці до суду із заявою про встановлення факту смерті чоловіка під час виконання ним обов`язків військової служби, пов`язаних із захистом Батьківщини, є належним способом захисту її прав, оскільки від його встановлення залежить виникнення та реалізація особистих та майнових прав заявника як члена сім`ї загиблого військовослужбовця, та підтверджено, що суди дійшли обґрунтованого висновку про задоволення вимог заяви.

Таким чином, наведені позиції судів підтверджують правову обґрунтованість і належність обраного способу захисту прав саме шляхом встановлення факту смерті відповідно до ст. 315 ЦПК України. Верховний суд визнає допустимість такого процесуального інструменту навіть за відсутності тіла, якщо в наявності є комплекс узгоджених доказів, зокрема службові розслідування, офіційні повідомлення та свідчення. Ці позиції прямо спростовують формальний підхід судів перших інстанцій, які бояться брати на себе відповідальність.

У свою чергу практика Київського апеляційного суду має позитивну позицію щодо встановлення факту смерті військовослужбовців у порядку окремого провадження, за відсутності тіла, на підставі матеріалів службових розслідувань, пояснень свідків та бойових документів. Ось деякі узагальнені правові позиції суду за результатами аналізу шести актуальних постанов, які можна використати заявникам на свою користь:

Справа №753/12159/23 (постанова від 28.03.2024) — апеляційний суд підтримав рішення суду першої інстанції щодо встановлення факту смерті військовослужбовця.

• Смерть підтверджувалася матеріалами службового розслідування, наказами командира, повідомленням до родичів та іншими документами з військової частини;
• Суд погодився, що в умовах активних бойових дій, де евакуація тіла неможлива, такий спосіб встановлення факту смерті є єдино можливим та юридично допустимим.

Висновки

Попри опір судової влади та заінтересованих осіб, на яких покладено обов’язок здійснювати одноразову грошову допомогу родичам загиблих воїнів, можливість домогтися визнання вкладу померлого військовослужбовця у забезпечення перемоги все ж таки залишається на досить високому рівні. На превеликий жаль суди загальної юрисдикції перекладають відповідальність на суддів апеляційних та касаційних інстанцій, тому процес встановлення факту смерті у судовому порядку історія досить довготривала. Але, у разі, якщо ви правильно сформували та обґрунтували правову позицію з цього приводу, то особливо хвилюватись за відмову у суді першої інстанції не варто, бо, як показує практика, шанс скасувати такі рішення при подальшому оскарженні зберігається. Борітеся — поборете!